Збірка віршів

Ми – егоїсти!

Стіни рушаться на тебе;

Роблять вужчим все прохід;

Кров, як дощ тече із неба;

Сонце плине все на схід;

Сонце сходить та ще темно;

Люди ходять, як сліпі.

Ходять, як кроти непевно.

Ходять, наче зомбі всі.

І не бачать: сніг – не білий.

Вони не бачать мертвих тіл.

Вони ще просто не прозріли,

Біжать і роблять сотні кіл.

Внизу два трупи, внизу лиш смерть,

Та очі підняті угору,

Та очі підняті уверх.

Не бачимо чужого горя.

         Подрузі!

Ти ніжна хороша.

Ти для мене свята!

Подруга і навіть ще більше.

Ти – моя рідна сестра!

Буває – погано,

А ти допоможеш!

Жити так складно,

Але ти все зможеш!

Ти ніколи не зрадиш.

Ти простиш, якщо треба!

Якщо треба порадиш.

Ти дбаєш про мене!

Ти у світі найкраща,

Бо в тебе море – душа!

Бо ти істинна, справжня,

Моя рідна сестра!

В тебе очі прекрасні,

В тебе серце, як всесвіт!

І ті люди нещасні,

Хто твою душу образить.

В тебе буде все добре!

Твої збудуться мрії.

Твоє серце хоробре,

Повне віри й надії!       

Ти найкраща!!!

Молитва жінці

Жінці вклонюсь – вона берегиня:

Мати, бабуся і подруга вірна,

Тітка сестра і просто людина…

І кожна із них бути щасливою гідна!

Кожному жінка життя дарувала,

Дбала, любила, жила й кохала…

Жінка – богиня. Вклонись їй низенько!

Бо кому, як не їй дякувать треба?

Хто, як не жінка прощає і любить?

Хто, як не жінка для когось живе?

І проклятий той, хто її щастя погубить!

Бо жінка – це мати, бо жінка – це все!

Вклонюся матусі, бабусі коханій –

Дякую вам, мої жінки!

Дякую, що всю ніч і до ранку,

Коли я не спала – читали казки.

Мамо, бабусю, ви в мене найкращі!

Простіть за непослух, за примхи мої.

Зі мною ви пили і горе, і щастя…

Мамо, бабусю, мене ви простіть!!!

Щастя жінкам всім бажаю й любові!

І усміхайтесь! Вам це так личить!

Щоб ви не знали ні болю, ні горя!

Радійте й любіть. Від радості смійтесь!

Шануйте жінок, їх любіть й поважайте,

Бо жінка – богиня, бо жінка – життя!

Бережіть свою душу, її не ховайте!

Я горда й щаслива, що я є вона!

The Hunters and the Huntet

Людина людину вбиває і нищить;

Як мисливець людина жде свою здобич.

Падає в пекло все нижче і нижче!

Заради амбіцій осушить і море,

Заради багатства піде на вбивство,

І наче хижак чіпляється в жертву.

Для своєї душі душу іншого скривдить.

Ловить за горло, а хватка ця мертва.

Багато впольованих, та більше мисливців.

Багато зажурених, та нещасних ще більше.

І кожен із нас може теж трішки вбивця,

Бо якби усі жили, було б іще гірше!

Кохай!

Чекай кохання, якщо можеш!

І вір всім серцем, як кохаєш!

Спитай уголос, що не знаєш!

Віддай себе лиш так, як хочеш!

І не ламай чужого серця.

Воно залежне лиш від тебе,

Шукай його в глибокім небі.

Бо вірш і небо – це мистецтво.

Як любиш, то віддай всю душу!

Як любиш, то спали себе!

Як любиш, то віддай усе!

Як любиш, то казати правду мусиш!

Король і троянда

Є країна тьми і горя, де панує злий король,

Там не знають щастя волі,

Там існує біль кругом.

В тій країні вічний голод,

Не бачать люди світла там,

Там без снігу сильний холод.

Не знають люди там добра.

В тій країні небо чорне,

В небі сонця вік нема.

Риби там немає в морі;

Там замерзла вся земля.

У лісах немає звірів,

На землі нема рослин;

Ніхто нікому там не вірить:

Правда там – гіркий полин.

Ще ніколи і нізвідки

Не палало там тепло,

Ще ніхто не бачив квітки,

Квітів там ще не було.

А любов? Там лиш ненависть!

Проростає у серцях.

Там не знають слова „жалість”.

Лиш до злості видно шлях.

Там красі немає місця.

Люди знищують добро.

Там про все погані вісті –

В тій країні тільки зло.

А король у тій країні

Видавав сумний закон.

Він хотів простій людині

Заборонити навіть сон.

Був він злий, страшний і підлий,

Він ненавидів усіх.

Він не знав, що таке милість,

Бо в цій країні він все міг.

І якось пішов він в люди:

Подивитись на людей,

Подивитися на смуток,

Подивитися на смерть.

Серед смерті і ненависті,

Він побачив диво там,

Серед зрілості і старості

Дивувався диву сам.

Біля на сипкій сухій землі,

Серед натовпу широкого,

У нічній і злій пітьмі,

Там стояла юна дівчина

У червоному вбранні,

Така чарівна і омріяна

У нічній сирій імлі.

Руде було її волосся,

А очі чорні, наче ніч,

Навкруг вогнем все зайнялося.

Король не знав у чому річ.

Його душа вогнем палала.

Не міг він очі відвести.

Вона дивилася й стояла,

І не хотіла звідти йти.

Уста її, як кров червоні.

А на очах гарячі сльози.

Тепло родилося сьогодні,

Щоб знищити усі морози!

Король не міг сказать ні слова.

Не розумів він: „Що це з ним?”

В його душі росла тривога:

Скрізь стало темно – він став сліпим.

І зникла дівчина – кудись пропала.

Покинула його вона.

І на те місце, де стояла

Король сліпий став навмання.

Присів – на щось рукою він натрапив:

Це була квітка вогняна.

Він покохав й ненависть втратив.

Торкнувсь до квітки навмання.

І тут відчув він біль пекучий,

Здригнувсь від болю, й зрозумів:

Пагінець троянди це колючий.

І миттю зразу ж він прозрів.

Ця дівчина: куди і звідки?

Вона принесла це добро.

Він закохався в диво – квітку,

Яка давала всім тепло.

Король схилився над тим чудом,

І вперше він відчув тепло

І востаннє. Заснув навіки…

А люди сяяли добром.

У небі сонце загорілось,

В лісах з’явилося життя,

А у дворах троянди вились.

Така історія моя!

       Мораль: Не ховайся від любові!

                         Просто вір, люби, чекай!

                         Бо кохати може кожний,

                         Тільки серце своє не ховай!

  

Життя

Пишу в віршах, що довіряти треба,

Бо в цьому сенс твого життя.

Пишу про долю і про небо,

Пишу про те, що не ховається ні дня.

Пишу, що корабель – це віра.

Пишу, що треба жити так!

В віршах моїх свою шукаєш міру?

Але в віршах моїх  пекучий смак.

Довіряти? Це просто нерозумно.

Довіру спалять і плюнуть в душу,

Обірвуть там в душі всі струни,

А потім все забути змусять.

Страх і холод – небо темне.

Просто йди туди, де сонце.

Просто йди туди, де небо.

Просто йди туди, де совість.

Вір, кохай, бо є ще сила.

Вір, кохай – це не кінець.

Вір. Кохай і будь щасливим,

Бо є життя і ти живеш!

Все буде добре!

Коли ти думаєш, що все погано,

Коли із горя хочеться померти –

Не думай так. Тобі ще рано.

Не думай так ти маєш жити.

Життя прекрасне, бо є ще сонце,

А це велике небо лиш твоє!

Не скрізь є зло. Життя й хороше.

І  добре, коли воно у тебе є!

Усміхнись! – Все буде добре!

Пройде і горе і біда!

Пройде недуга і хвороба!

Пройде печаль твоя й журба!

Життя не тільки чорне й біле.

В житті є сонце і тепло.

Не плач, якщо тебе й боліло!

Не плач, якщо і досі не пройшло!

Ти все забудеш. Пройде і згине!

І щастя буде в серці знов,

Бо сонце в небі, а небо синє,

Бо є ще ніжність і любов!

ОКЕАН

З першого подиху до останнього стукоту серця,

Із самого народження до миті, коли стаєш мертвим

Ти пливеш в океані, де смерть, де життя,

Без човна ти потонеш .Ти помреш без човна.

Ти без віри загинеш, без надії помреш.

Дуже легко тонути, коли гордість у серці несеш,

Дуже легко померти, захлиснувшись водою,

Й потягнути близьких під воду з собою.

Без човна дуже важко, нема просто сили.

Дуже важко самому долати ці хвилі.

Дуже важко знайти надійний  той човен.

Зрозуміти так важко чи до життя він готовий.

А якщо його знайдеш, то бережи!

Людину близьку не образь, не збреши!

Не кидайся словами святими на вітер,

Бо залишаться рани у серці навіки.

Не вини когось іншого, коли винен лиш ти!

Коли винен – прощення у Бога проси!

Дуже легко розбитись, якщо човен твій гнилий.

Дуже легко розбитись, якщо ти не такий.

Заподієш сам горе – розіб’єш свій човен,

І він стане повен страждання і крові.

Океан не прощає тобі помилок.

Потім залишиться до порожнечі лиш крок.

Не убивай чужу віру і мрії!

Не розбивай човен надії!

Човен – це віра. Океан – це життя.

Ти не один. Нема в світі „я”.

Думай про когось! Ти маєш так жити!

Любов не вбивай, бо тебе можуть вбити.

Коли вдвох – це не човен. Корабель – коли вдвох.

І тепер ваша сила і віра на двох.

Лиш не вбивай оцю силу і віру,

Бо в кожного є своя потреба і міра.

Міра вогню, міра тепла, міра води…

Дивись: обережно! Жадобою човен свій не втопи!

Осінь

Осінь…Така сумна печальна осінь…

Сльози лити в такт з дощем?

Ні! Не треба! Мабуть, досить,

Бо сльози ці печуть вогнем.

Сльози – дурість .Я не плачу.

Нехай краще плаче осінь.

Вона це робить значно краще.

Вона у неба про щось просить.

Пора мінлива і прекрасна…

Ця жінка в жовтому пальті.

Вона щаслива і нещасна.

Завжди кудись спішить іти.

Вона іде квапливо і невпинно,

А вітер грається її волоссям.

Вона пливе, як в океані хвилі.

Яка чарівна жінка – осінь!?

Її пальто обшите листям,

А руки – крила золоті,

Волосся довге й золотисте,

Й зелені очі. Надиво чарівні.

Осінь …Осінь…Плаче осінь…

Чому вона така сумна?

Про що у неба осінь просить?

Кого чекає жінка ця?

       Своє кохання!!!

Таке майбутнє – це те, чого нема!

Колись не буде горя і обману.

Колись забудуть люди про все зло.

Колись не буде ні новин поганих…

Колись щось буде…Тільки що?

Коли ж настане це „колись”?

Коли ми зрозуміємо себе?

Коли нам скажуть: „ Ти молись!

Бо це врятує лиш тебе.”?

Молись і Богу й людям щиро!

І не шукай чого нема.

Воно тепер таке важливе…

Та не чекай його дарма!